Биневич Злата

Дополнительные материалы:
http://vk.com/zlatabinevych
http://vk.com/zlata_binevych

  • Стих №1

З усіма тарганами моїми і телефонами,
з усіма чужими обіймами та обійстями,
з усіма (не)перетнутими кордонами,
з похибкою на час, із хронічною відсутністю місця

для мене в просторі, із сумнівними орієнтирами,
з вірогідністю, що не довго лишилось жевріти,
зі столичними забобонами і квартирами,
з боргами, з богами, з непотрібними жертвами,

з сивиною, яка щороку, курва, густішає,
із минулим, від якого вже ніяк не відмитися,
із запахом хороших парфумів, з поганими рішеннями,
із ранами затягнутими і відкритими,

із листами, пакунками, соцмережами,
з гостротою бажань, з божевіллям намірів,
з кригою товщі айсберга, із пустелі безмежністю,
з перонами вечірніми, з ранковими тамбурами,

із душею святої, із тілом грішниці,
із сумнівними здобутками, з безперечними втратами,
зі смертельною дозою життєдайної ніжності
я твоя тепер!
Чуєш?
Зовсім твоя тепер…

  • Стих №2

У Арктиці тиша
насичена сяйвом і зорями.
За тисячу років пейзаж не змінився суттєво.
Морозяний простір не вірить ні в час, ні в історію.
Зливається вічність в одну білосніжну миттєвість.

«Вернадський». Антарктика.
Мінус сімнадцять за Цельсієм.
Якась частота дограє невідому рапсодію.
Пінгвін імператорський, попри загрозу рецесії,
над товщею криги красується світу господарем.

В Нью-Йорку, у Брукліні
на сорок третьому поверсі —
самотній пентхауз, з яким тільки сонце вітається.
Грав власник на нафті і саме збирався у подорож…
Загибель його нерозкритою досі лишається.

У Токіо вечір
приходить із моря і світиться
мільйоном софітів, неоном, вітринами, фарами.
Стара посміхається. Зморшки збираються в китиці.
Як гейша, заварює чай за всіма ритуалами.

В Кіншасі спекотно
й вагітно сезонними зливами.
Надія втрачається легко, так само, як долари.
Одні прилітають сюди, щоби бути щасливими,
а інші мігрують чимдалі. Від злиднів та сорому.

У Гобі життя
вимирало, та так і не вимерло.
Ефедра лікує бархан ароматною зеленню.
Тінь хунну блукає між безліччю втілень і вимірів,
шукаючи марно бодай хоч якогось заземлення.

У Лондоні дощ
умиває Альберта і Нельсона,
мугиче про славу колишню морської імперії.
Хітроу насилу дає собі раду із рейсами.
Ворушиться Темза, як пам’ять про римські містерії.

У Ріо Христа монумент
височіє, мов істина,
знамення якої, бідацьким кварталам усупереч,
величне та пишне. Маленьке і надто заквітчане,
лягає дівча за реали. (Марія заступиться.)

* * *

У Арктиці тиша… В Антарктиці…мінус… У Брукліні…
У Токіо вечір приходить із моря і світиться.

Дівча огортає орбітою тіло супутника
і вдячне, неначе Земля, ніжно зве його Місяцем.

*(1) слово арабського походження, що означає «благословення», «небесний дар».
(2) документальний фільм Рона Фріке про планету Земля, її природу та людей.

  • Стих №3

День приходить із ночі, формується з надлишку снів
для народження наслідків, для скасування причин,
зеленіє натхненно, приховує клопіт і гнів,
розкладає, як шулер, колоду пошарпаних чирв.

День приходить до ліжка, лягає, цілує в чоло,
випускає на волю буденні страхи щоб вони
покидали, мов лігво, душі захаращене дно,
танцювали в пориві стабільності та новизни.

День приходить, сміється у очі, кепкує і йде,
аби погляд його ліхтарями фантомно яснів.
Швидкоплинність – найкраща з цілком навіжених ідей,
підперезана кожним з усіх часових поясів.

День приходить, як спогад, зненацька, зростає, як жах,
йому душно в коробці – хоч з цегли вона, хоч з кісток,
осипається цвітом проклять і сміттям побажань,
відмотавши даремно ніким не призначений строк.

День приходить… Аж раптом його застає пелена
ноосфери: хороший початок , бездарний кінець.
А тому з-поміж яхт обирає старого човна
і у води Аїда пливе, мов язичницький жрець.

День приходить. Доводить до сказу. Вражає до сліз.
Розривається навпіл. Здається. Кохає блакить.

На вершині зеніту спиняється, дивиться вниз,
відчуваючи радість падіння, бере і… летить..