Олівець Володимир

Дополнительные материалы:
https://vk.com/v.olivets
https://vk.com/club83112468

  • Стих №1

Часом щось добре стається зі злості,
Зміни не вносяться у перепості,
Любов набуває ваги у кризу
Кров циркулює згори донизу.
Часом щось блякле стає темнішим,
Часом стосунки вмирають з віршем,
М`яч розриває прогнилу сітку,
Крига найбільш обпікає влітку.
Часом ми граємося в мовчанку,
Молимось Богу з весни до ранку,
Ллємо рідини у повну кватру,
Йдемо від тих, з ким лишатись варто.
Часом втрачається відлік часу,
Щастя шукає довкружню трасу,
Гроші банкнотно течуть по венах,
Чорні, строкаті, брудні й зелені
Часом наш досвід формує звички,
Кров і любов—вороги одвічні.
Що нам терпіння дає і совість?
Дух, відбираючи все натомість.
Часом немає часу на вчасність,
Є на римівко-відмазки красні,
На руйнування надій пофразно.
Так безчасово й живем наразі.

  • Стих №2

Звідки в тобі стільки любові?
Навіть звуки твої зблискують кольорово,
Я вже навіть не кажу про слово!
Звідки харизма така скаженна?!
Ввести б усю тебе внутрішньовенно,
Ввімкнути у ніч листопадово-темну!
В твоїх дотиках стільки спеки,
Що час викликати міністра еко-безпеки!
Як не обпалилися, несучи тебе, бідні лелеки?
Звідки в тобі така чуттєвість,
Якою бідна міська місцевість?
«Пре-»—твій найневід`ємніший префікс!
Звідки в тобі стільки тебе?
Чому від тебе мене гребе?
Аж небо в калюжі стає голубе!
Звідки в тобі стільки дивацтв,
Родзинка вогню, крихта лівацтв
І куля, що в охололе серце—БАЦ?!

  • Стих №3

Вони були схожі, наче три краплі води,
Тільки двоє з них з`єднані воєдино,
Часом відгрібали одне одного із біди,
Дотримувались заповідей «не укради»
Та «не пожадай в ближнього верблюда або дружини».

Йому було кепсько без неї, наче коту без миші,
Вона, атеїстка, казала, що він посланий з неба Богом,
Він не давав їй зарплату і не присвячував вірші,
Його почуття були за могилу тихіші,
Вона знала межі власного цоколе-відливо-порога.

Його вабило те, як вона покидала квартиру крізь товщу даху,
Її у ньому—невідомо-що взагалі,
Вони працювали разом, наче три мурахи,
Дивуючи апологетів чужих єпархій,
Нарощуючи мозолями на мозолях мозолі.

Вони, найзатятіші тверезенники й цнотливці,
Могли собі зрадити тільки одне із одним,
Щоб потім спокутуватись перед чужими на 100-метрівці,
І, стиснувши губи, віддавати останні червінці
За те, що колись було у Європі модним.

Вони, як ніхто, розуміли майбутнє, як щось непевне,
Вони реготали будь-чому й будь-коли,
Їхній світ був завжди холодним, немов пательня,
Їм казали: «Ви неймовірні!», а дехто: «Від вас аж верне!»,
Та одне достеменно точно—
вони були..